Апеляційний суд Запорізької області
Апелянт (відповідач) ОСОБА_1
АДРЕСА_1
Позивач: ОСОБА_2
АДРЕСА_2

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
на рішення Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від ХХ.11.2012 у справі №ХХХХ
Відповідач ОСОБА_1 не погоджується із рішенням Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від ХХ.11.2012 у справі №ХХХХ за цивільним позовом ОСОБА_2 до  ОСОБА_1 про спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди, оскільки суд першої інстанції при винесенні вказаного рішення допустив порушення норм процесуального та матеріального права , неповно та неправильно встановив обставини, що мають значення для справи. Зокрема неправильне встановлення обставин справи полягає у наступному:
1.Неналежний відповідач
Судом І інстанції не враховано ту обставину, що позов подано до неналежного відповідача. Відповідно до п. 12 Постанови пленуму Верховного суду України №1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Жодних доказів про те, що саме відповідач є автором відповідного інформаційного матеріалу позивачем не надано.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Тому можна зробити висновок про те, що автор поширеної інформації невідомий, а тому, належним відповідачем слід вважати власника веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Однак позивач не вжив жодних заходів, щоб витребувати дані про власника веб-сайта відповідно до положень чинного ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
2.Не встановлено достовірність оспорюваної інформації.
Згідно з п. 18 вказаної Постанови та положеннями ст. 277 ЦК України, ст. 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Однак всупереч цим положенням позивачем не надано доказів порушення його немайнових прав, окрім суб’єктивних та не підтверджених належними доказами тверджень. Що ж до доказів, що саме відповідач поширив оспорювану інформацію, то слід зазначити наступне.
Згідно п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 року № 1, відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної  влади,  органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
У випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація  не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути  підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації. Проте судом І інстанції неправильно встановлені обставини справи та не враховані вказані норми, що регулюють спірні правовідносини, а також всупереч зазначеним положенням залучено в якості доказу відповідь К-Дніпровської районної прокуратури.
Також згідно ст. 1 Закону України «Про інформацію», під інформацією слід розуміти будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних  носіях або відображені в електронному вигляді. В силу ст. 30 цього Закону оціночними судженнями, за винятком  наклепу, є висловлювання,  які  не містять фактичних даних,  критика,  оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять  фактичні дані, зокрема  з огляду  на  характер використання  мовно-стилістичних   засобів   (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про інформацію» , ніхто  не  може  бути притягнутий  до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Згідно абз.6 п. 3 рішення Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей від 10 квітня 2003 року № 8рп/2003, згідно з яким проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян.
Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Всупереч цьому судом не встановлено чи відноситься оспорювана інформація до оціночних суджень, хоч а згідно роз’яснень п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 року №1, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Таким чином, відповідно до статті 277 Цивільного кодексу України не є предметом судового захисту оціночні судження,  думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Проте судом не враховано ту обставину, що є оціночним судженням та суб’єктивним вираженням думки про дії позивача.
Відповідно до Рішення Конституційного суду України від 20 січня 2012 року в справі від № 1-9/2012 особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних,товариських, професійних,ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здіснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування.
З матеріалів справи вбачається, що позивач оскаржує публікацію та відеозапис на якому міститься інформація зібрана під час виконання Чістяковим В.М. службових обов’язків інспектора-дізнавача відділу ДАІ в К-Дніпровськом РВ ГУМВС України в Запорізькій області. Будь-якої інформації щодо особистого життя Чістякова В. М. в зазначених публікаціях та інших матеріалах не наведено. Таким чином, в даній цивільній справі Чістяков В. М. має статус суб’єкта владних повноважень зі всіма додатковими обмеженнями, що покладаються на таку категорію позивачів під час звернення до суду.
Згідно вказаного Рішення Конституційного суду України, перебування особи на посаді, пов’язаній зі здійсненням функцій держави, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів-суб’єктів владних повноважень, та і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві.
Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя.
Оспорювана поширена інформація не може вважатись недостовірною, а носить оціночний характер. Відповідно до п. 19 Постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. 
Варто зазначити, що жодного твердження, яке б містило неправдиву інформацію і завдало б шкоди Позивачеві в зазначених відео матеріалах оприлюднено не було. Аналізуючи відео можна зробити висновок, що окремі судження є виключно оціночними, а відповідно до частини другої статті 30 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК України та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.
Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач стверджує, що в мережі Інтернет інформацію було поширене саме відповідачем, оскільки відповідач нібито власноручно здійснював відео зйомку та пізніше звернувся із скаргою до К-Дніпровської районної прокуратури. Вказане твердження не відповідає дійсності, оскільки ґрунтується лише на припущеннях позивача, що поширювачем інформації є відповідач. Крім того, як вбачається із відеозапису, відповідач робить лише припущення того, що позивач порушує чинне законодавство в галузі забезпечення безпеки руху.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивач всупереч встановлених ЦПК вимог щодо належності та допустимості доказів не доводить жодної обставини, які б підтвердили наявність неправомірної поведінки відповідача, наявної заподіяної шкоди, вину відповідача, причинно-наслідковий зв'язок між неправомірною поведінкою та шкодою, вину відповідача (що є обов'язковими умовами цивільної відповідальності).
Не надано доказів, що підтверджують неправомірність поведінки відповідача. Позивач в позовній заяві зазначає, що в мережі інтернет на веб-сайті (який не належить відповідачеві) було оприлюднено відеоролик анонімним користувачем (а не відповідачем) про роботу позивача. При цьому авторство даної відеозйомки позивач приписує відповідачеві. Посилання на те, що анонімний користувач, який оприлюднив відео та відповідач є однією і тією ж особою є абсолютно безпідставними та не ґрунтується на жодних доказах.
3.Неправильно встановлено наявність,  розмір немайнової шкоди та наявність підстав для її відшкодування
Не надано доказів факту заподіяння немайнової шкоди. Позивач наголошує на тому, що його діловій репутації було завдано шкоди, однак не надає жодного доказу, який би свідчив про факт
Відповідачем не доведено ні факт порушення особистого немайнового права на недоторканність ділової репутації, ні те, в якому обсязі воно було порушено. Посилання на те, що ділова репутація була спотворена не доводиться жодними доказами, які можна було б взяти за основу та оцінити рівень ділової репутації до оприлюднення зазначених в позовній заяві відеоматеріалів та після їх оприлюднення.
Не надано доказів, що підтверджують розмір заподіяної немайнової шкоди.
Як вбачається з позовної заяви під до суду із заявою про захист своїх прав позивач звернувся у статусі суб’єкта владних повноважень, а саме інспектора-дізнавача К-Дніпровського РВ УМВС. Згідно ж ч. 2 ст. 31 Закону «Про інформацію» суб'єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді. Проте судом І інстанції не враховано вказану ту обставину, що позивач є суб’єктом владних повноважень, та норми права, що регулюють спірні правовідносини, та задоволено вимогу позивача про стягнення з відповідача 1 (однієї) гривні у відшкодування моральної шкоди.
Не надано доказів, що підтверджують вину Відповідача. Відповідно до ст. 1167 ЦК України підставами відповідальності за завдану моральну шкоду є вина. В даному випадку вина Відповідача є відсутньою, оскільки Відповідач не лише не розміщав зазначеного відеоматеріалу, але і не знав і не міг знати про факт його розміщення на зазначеному у позовній заяві Інтернет-ресурсі. Позивачем не наведено жодного факту умисного чи необережного розміщення зазначеного відео матеріалу Відповідачем.
Виходячи з положень п. 19 Постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» можна зробити висновок про безпідставність позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 292, 295, 296 ЦПК України,
ПРОШУ:
Скасувати рішення Камянсько-Дніпровського суду Запорізької області від ХХ.11.2012 №ХХХХ у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди.
Ухвалити нове рішення, яким в задоволенні цивільного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 відмовити повністю.

Додатки:
Копія апеляційної скарги для позивача.
Квитанція про сплату судового збору.
Дата Підпис